ВЕЛИКІ УКРАЇНЦІ. ВАЛЕРІЙ ЛОБАНОВСЬКИЙ.

6 січня 1939 року - народився Валерій Лобановський



Великі Українці. Валерій Лобановський

 

 

Найвидатніший тренер якого я бачив за свої 38 років. Я починав вболівавати за його команди ще в дитинстві, коли мені було років 14. На нього їздили дивитись тренери провідних команд Європи. Їздили вчитись. Зараз наші тренери їздять вчитись у них, їздять, бо немає Лобана. Багато хто критикує стиль гри його команд. Багато хто пробує скопіювати цей стиль. Але це - неможливо. Бо він йшов на два кроки вперд інших. Якщо ти його копіюєш - ти вже програв 2:0! Якби він тренував зараз, то я навіть не можу собі уявити яка б це була гра, але це точно було б фантастично. І помер він, роблячи свою улюблену роботу. А це - честь! І це - для обраних!

 

Ростислав Попик

 

 

Зазвичай для тих, хто прагне чогось добитись, все життя – це суцільна боротьба. Боротьба із недоброзичливцями, із закоренілостями, із стереотипами, із, врешті, самим собою. Боротьба, з якої переможцем вийти неможливо, адже за кожним подоланим викликом слідує інший – і так до самого фінішу. Так от все своє життя й боролась людина, якій сьогодні б виповнилося 75 років.

Валерій Васильович Лобановський був генієм і саме тому його робота викликала і досі викликає у футбольних колах неоднозначні відгуки. Він, звичайно, робив неможливе для свого часу, але його заслуги примудряються применшувати, мотивуючи тим, що вся футбольна система працювала тільки на команди, якими й керував Валерій Васильович. Але більш правильним, напевно, є твердження, що не система працювала на Лобановського, а Лобановський сам створював навколо себе систему.

 

Ні, він не був улюбленцем долі, щасливчиком чи представником "золотого покоління". Він не був тим, кому з народження судилось стати великим; не був тим, шлях кого був встелений пелюстками троянд. Він був затятим трудоголіком, відданим фанатом своєї справи, що в сумі з природною багатогранністю і ерудованістю дало плоди сторицею. Можна тільки здогадуватись, яких висот досягнув би Лобановський-тренер, якби йому було суджено жити і працювати не в часи футбольного обмеження, а коли спорт №1 став суспільним явищем; грою, душу й серце в яку вкладають чимало як простих вболівальників, так і високоповажних та відомих особистостей; грою, яка вийшла за рамки розваг.

Валерій Васильович добре вчився у школі, а потім – і в Політехнічному інституті, тому батьки майбутнього Метра – люди не футбольні – бачили свого сина, мабуть, в якійсь благородній професійній сфері. Дитяче захоплення, якому Валерій віддавав практично весь свій вільний час в роки юності, так і сприймалось всіма оточуючими лише як захоплення. Але для самого Валерія то було щось особливе. Він не міг уявити себе поза межами зеленого прямокутника і без м'яча. Його якість до всього ставитись серйозно і не пропускати повз себе жодної дрібнички стала, практично, квитком у життя. Лобановський мав чудові природні здібності до науки, розвивав їх і вміло використовував уже в тій сфері, до якої лежала душа – у футболі.

Розумним тренером Валерій Васильович був уже потім; спочатку він був розумним гравцем. Розумним настільки, що його вважали гостем із майбутнього. Він не випереджав своїх ровесників у фізичній міцності, у швидкості, але всім давав фору в інтелектуальній боротьбі на полі. Дуже часто Лобановському доводилось боротись ще не з суперниками, а з собою. В його голові чітко виникали математичні проекції і схеми – як потрібно зіграти, а от ноги і фізичні можливості відставали – не могли втілити плани у життя. І тут вже на допомогу приходила сила волі, природна концентрація, завдяки якій Валерій Васильович годинами міг залишатись після тренувань і відшліфовувати ті елементи, якими потім захоплювались любителі футболу зі всієї Європи. "Сухий лист" Лобановського став "притчею во язицех", його удари, після яких м'яч по неймовірній траєкторії залітав до сітки воріт, змушували аплодувати навіть фанатів, які вболівали проти команд Лобановського. Перемоги київського "Динамо" початку 60-их років пов’язані саме із генієм Валерія Васильовича як гравця.

 

Але вже тоді, варто сказати, у Лобановського формувались якості тренера. Суперечки із тогочасним наставником "Динамо" Віктором Масловим не говорили про високомірність Валерія Васильовича, а свідчили, швидше, про його непідвладність, про його небажання сковувати себе у штучно визначених рамках. Лобановський-футболіст страшенно не любив відпрацьовувати у захисті – це так; але "бунтував" він у "Динамо" не проти своєї особистої ролі, а проти загальної формації. Лобановський вважав, що соромно грати у захисний футбол – і хай навіть він приносить результат.

Кияни продовжили добиватись успіху і без Лобановського у складі; а сам Валерій Васильович завершував кар’єру гравця у складі донецького "Шахтаря", який тоді був далеко не на провідних ролях. Рішення повісити бутси на цвях у 29 років було несподіваним, але Лобановський, як він сам зазначав, був ситий "по горло цим антифутболом".   

Ставши тренером, Валерій Васильович прагнув, перш за все, прививати своїм командам розумний, прогресивний футбол. За всю кар’єру Лобановський очолював тільки два клуби ("Дніпро" та "Динамо"), з якими добився, все ж, видатних результатів. Але результат – то тільки вершина айсбергу. Лобановський створював ідею, Лобановський відкривав тогочасному футбольному світу небачені раніше тонкості гри мільйонів, Лобановський доводив, що можна випереджати час. Його (разом із голландцем Рінусом Міхелсом) називали новатором і людиною-епохою, ним захоплювались, його боготворили.

 

Мова, звісно, більше про часи, коли Лобановський тренував "Динамо". Хоча, ще у Дніпропетровську Валерій Васильович втілював у життя свої сміливі експерименти, які мали колосальний ефект. Широка, розмашиста манера гри його команди, де кожен гравець був наче в ролі вільного художника, але в той же час, чітко слідував заздалегідь визначеному плану, наводила жах на суперників. На тренуваннях у підопічних Лобановського піт лився рікою, а от в матчах було легко й невимушено. "Футболіст високого рівня має один відсоток таланту і 99 – клопіткої праці" - приблизно такою була філософія Метра. Він був шанувальником тотального футболу: якщо атакувати – то всією командою, якщо захищатись – то всіма силами. Але, в той же час, Валерій Васильович вимагав від своїх підопічних рутинної, самовідданої роботи і без м'яча, з чим були проблеми в "тоталітаристів" нідерландців. Команди Лобановського працювали наче годинник…

Перемоги, титули, визнання… Лобановський добився всього, але, в якому б статусі не перебував, ні на мить не припиняв працювати і не знижував до себе вимог. Могли уже бути підкорені усі вершини, але недовершеною не могла залишитись жодна дрібниця.

Але звісно ж, не все йшло гладко. Будучи тренером збірної СРСР (доводилось також поєднувати з тренерською роботою в клубі), Лобановський був то на піку, то біля підніжжя. Олімпійські Ігри – найважливіший турнір збірних за словами Метра (чи то свідомо Валерій Васильович так вважав, чи то з "підказки" когось із високоурядовців) – так і не підкорились його команді (була бронза); пожертви результатів клубу на користь успіху збірної не завжди виправдовувались, а створення федерацією зручної системи і умов для праці Лобановському стояло грудкою в горлі "доброзичливцям"…

 

Він пішов з цього світу у 63, але залишив по собі слідів на століття вперед. Він міг би ще бути серед нас, але доля розпорядилась інакше; всього того, що зараз робиться в українському футболі, Валерію Васильовичу Лобановському побачити не судилось. Вічна пам'ять…



Обновлен 08 янв 2014. Создан 06 янв 2014